У новому випуску проекту «Ворота в арт» Platfor.ma продовжує розбиратися, як це – бути художником. Цього разу про свій день розповідає номінантка на Премію PinchukArtCentre 2015 Катерина Єрмолаєва, яка працює в техніці постановочних фото та перевтілюється у різних героїв.
Зранку я першим ділом посилаю нафіг будильник. Потім собака вимагає від мене ранкову порцію ласки, я трохи з нею валяюся і лише після цього можу вставати.

Конкретно цей день почався о десятій, але це може бути і восьма година ранку, і четверта дня. У всіх художників катастрофа з режимом. Багато хто прокидається під вечір, ниє, іде гуляти чи працювати вночі, потім знову прокидається під вечір і знову ниє.

Весь рік я чекаю, щоб овочі, наприклад, броколі продавали за нормальними цінами, тому влітку на сніданок кидаю в салат усе, за чим скучила.
Все церемоніально поглинається під якийсь мультик чи серіал.
Зараз дивлюся мультфільм Super Science Friends про команду вчених з суперсилами: Ейнштейна, Чарльза Дарвіна, Марію Кюрі, Фрейда, Теслу. Там крута коміксна графіка. Далі – кава і робота. Або спершу трохи Фейсбука.
«Інспірейшн». Зварити яєчка зранку – свята справа. І тут я згадала, що у мене в холодильнику лежить здоровий огірок.
Собака – головний член сім'ї. Вона зі мною вже шість років. Я підібрала її щеням в Донецьку, коли перед «Євро-2012» у нас на вулицях відстрілювали бродячих собак. Дала їй тимчасове ім'я – Мала, бо збиралася комусь віддати. Але вона досі Мала і досі зі мною.
На фоні – моя перша живописна робота. В основному я малювала сюрреалізм, а він зараз нікому не потрібний. Та і я вже відійшла від нього загалом. Роблю щось таке тільки для себе час від часу. Графікою ж я займалася завжди. А коли почала займатися стріт-артом, тоді вже свідомо поперла соціальна тематика. Мені сподобалося працювати з аудиторією, оточенням, стереотипами.

До живопису інколи хочеться повернутися, але ж я у ньому насправді не шарю. Під час навчання на архітектурній спеціальності я успішно прогуляла весь рисунок і живопис. Потім в Києві у мене був жахливий комплекс, що всі друзі – з художньої академії, з якоюсь освітою. Хоча коли я подивилася на захист дипломних у НАОМА, то не дуже засмутилася, що туди не вступила: це виглядає дуже сумно, незрозуміло, в якому столітті ми знаходимося. Декілька моїх друзів зробили дуже круті дипломні роботи, що не дуже вписувалися в рамки академії, але то була бійка – їм довелося вислухати стільки критики на свою адресу.
Нарешті починаю роботу: перевірити пошту, відповісти на листи, пописати. Останнім часом на мені висять концепції проектів, бо цей червень – це місяць дедлайнів у багатьох резиденціях. Зараз моє робоче місце за столом, а взагалі робочий день проходить хаотично. Якщо нема пресингу, проектів, халтури (це може бути що завгодно: розпис стін, скетчі, розкадровка), можна вмирати. Я не дуже позитивна людина, в мене часто трапляються депресивні стани. Але якщо вже йде якийсь проект, то там нема часу навіть поїсти. Перед відкриттям можна два тижні спати по дві-три години. Це виснажує, але це кайф.
Обов'язкова прогулянка з собакою. Якщо це вечір, то за рогом є жахлива спокуса – магазинчик розливного пива, сидру й вина. Я просто мрію, щоб він закрився.
У цей день мені потрібно було забрати свої роботи після виставки в Closer. Дорогою туди ми згадали, що на Воздвиженці, в галереї Vozdvizhenka Arts House, проходить виставка Семена Храмцова.
По дорозі зустріли художницю Ксюшу Гнилицьку з подругою Тетяною з Мюнхену. Ксюша завжди виглядає по-різному. Цього разу була схожа на чарівну гоп-girl. Дівчата також ішли на виставку до Храмцова. Але спершу ми попили пива на площі й поспілкувалися.
У Closer ми також ішли, щоб допомогти друзям монтувати виставку. За кілька днів мало бути відкриття, повний аврал, вони кликали всіх на допомогу. Але коли ми прийшли, там уже нікого не було. Всі звалили в Центр візуальної культури дивитися фільм. Ну, як завжди.
Але я забрала свої роботи й улюблені стрази з фотопроекту «Інтротурист». Це перший проект, де я створювала образи і перевтілювалася в різних героїв.

Я працювала в резиденції в Ужгороді, в готелі, могла фотографувати в різних номерах. Спочатку я сама не знала, що вийде, знала тільки, що це буде пов'язане з перевдяганнями та грою. Але коли подивилася на готельну «фауну», місце саме сказало мені, що треба робити.
Це був страх – зніматися в образі проститутки в готелі, де працюють інші проститутки. В більярдній теж було прекрасно знімати. Думала, зараз прийду, перевдягнена як хлопець, хтозна, чи не почнуть мене задовбувати місцеві гопніки. Але пройшло хвилин п'ять і всі гравці звідти самі тихенько звалили.

А в Ужгород я закохалася. Там багато класного чеського конструктивізму, цікава архітектура, таке активне творче середовище і свій, закарпатський контекст з унікальною живописною історією. І всі душевні, у всіх душі нарозхрист. Там ти одразу знаходиш багато друзів. Це кохання з першого погляду – з усіма.
Повертаємося в Київ. Моє особливе і дещо романтичне місце – це балкончик на переході від ліфтів до сходів у моєму будинку. 12-й поверх, вид на Дмитрівську, трамваї. У мене там навіть сусід був, який переховувався від батька у свої 40 років. Поки він не з'їхав, від нього завжди лишалася схована пляшечка коньяку. Я люблю посидіти там наодинці або з кимось близьким.
Вечір, підготовка образу вдома. Взагалі, перевдягання я полюбляла з самого дитинства. З сестрою ми завжди робили для бабусі щоденнну театрально-циркову програму. Вона дозволяла нам брати з її шафи що завгодно і навіть знімати штори з вікон. Тож у нас було велике поле для експериментів. Пізніше, коли мені було дуже погано, я щось з собою робила, яскраво фарбувалася – такий жіночий антидепресант. Чомусь це завжди допомагало. А потім мій хлопець сказав: «Єрмолаєва, те, чим займаєшся вдома для себе, люди вже давно роблять у мистецтві, це абсолютно нормальна художня робота». І мене просто затягнуло, я вперше відчула себе такою вільною.

Я дуже боялася реакції батьків, вони переживали мій відхід від всього того, що я робила до минулого року. В них було трошки стереотипне бачення художньої роботи. Спочатку вони не зрозуміли, але коли побачили «Інтротурист», усе мені пробачили. Були дуже вражені і почали у мене вірити ще більше. Для мене їхня підтримка надзвичайно важлива.
Якщо у фотопроекті був чіткий сценарій, то тут усе спонтанно. Частіше за все просто спрацьовує настрій: сиджу-сиджу – роблю! Але останнього разу я зрозуміла, що мені цього замало, тепер треба краще пропрацьовувати образи, які я просто викладаю в інтернеті. Мені цікаво грати різні характери, але якісь цікаві штуки без антуражу вже не виходять.

Образ збирається на асоціаціях. Я точно знала, що хочу використати чудовий комбідрес з трояндами, який мені подарувала подруга, і перуку від Аліни Якубенко. А бороду й вуса я собі зробила зі стразів. І звісно, шикарний під'їзд з абсолютно прекрасними графічними роботами. На стіні були вірші, які я не встигла записати, перед тим як їх зафарбували червоною фарбою.
Мені не вірять, коли я кажу, що не виходжу з дому місяцями. А я можу зовсім не спілкуватися з людьми, не брати слухавку кілька тижнів. І в цей час мені кажуть: «Та ти там тусиш постійно!» Через Фейсбук та Інстаграм у мене склався образ київської тусовщиці, а я ж насправді закрита людина. Але я вирішила, якщо вже так вийшло, то треба це підтримати. Це цікавий експеримент.
Образи – це, звісно, галерейний формат, бо в результаті ти показуєш фотографії. Але вони можуть пречудово працювати і в публічному просторі, хоча тоді це вже буде перформативна акція. Вихід на вулицю – це буде нова планка. Бо все, що я роблю, пов'язане з внутрішніми бар'єрами. Це переламування себе. Я сама себе епатую.
Я відчуваю щось спільне з Мамишевим-Монро (російський артист і художник, який став відомим завдяки перфомансам і перевтіленням у світових знаменитостей – прим. Platfor.ma). Він теж працював з перевдяганнями, грав кіношних персонажів. І ще Катажина Козира (польська художниця, яка працює зі скульптурою, перфомансом, фото та відео – прим. Platfor.ma). Коли у Львові я потрапила на її майстер-клас, вперше побачила її роботи, то відчула, що у нас з нею схожий напрям думок. Це додало мені впевненості в тому, чим я хочу займатися. І звісно, мені дуже близька Сінді Шерман.
Всі кажуть: якщо ти не малюєш хоч раз на день, ти не художник. У мене була проблема з цим визначенням, бо я можу не малювати місяцями. Мене буквально привчали називати себе художницею.
Коли ти художник, ти не обираєш мистецтво. Ти нічого не можеш зробити, це як кайдани, які ти ніколи не скинеш. Навіть якщо я роками не малюватиму, але мені раптом скажуть, що все, тепер ти вже ніколи малювати чи щось творити не зможеш, я краще вмру. Художник – це неможливість жити інакше, мислити інакше. Це рабство і якесь прокляття, від нього бісишся, особливо коли бажаєш, щоб все було набагато простіше. Ненавиджу це й обожнюю. Але це так класно – відчувати свою природну приналежність до чогось.
Фото: Ігор Македон
+38(044)3612163
wecan@platfor.ma
Катерина Іголкіна
Марія Фронощук
Ліза Яблонська
Made on
Tilda