У спільному проекті Platfor.ma та PinchukArtCentre ми досліджуємо, що значить бути митцем. Як саме проходять будні творчої людини, першим показує і розповідає номінант на Премію PinchukArtCentre 2015 художник Микола Карабінович.
Все відбувалося у Белграді. Раз на півроку-рік я намагаюся їздити на Балкани. Для мене це дуже цікавий регіон, і він же ключовий для моїх художніх практик. Разом з другом-фотографом ми робили невеличкий проект про так звані «сплави» – нічні клуби, розташовані на берегах Дунаю та річки Сава. Їх там близько ста. Дуже дивні архітектурні споруди, такий відголосок 90-х, євроремонт на баржі. Дуже кітчеві, там грає місцева музика. За літо в цих закладах буває близько 500 тисяч відвідувачів. Має це все дуже дивний вигляд.

Мені складно розділити життя і роботу, бо художні практики, якими я займаюся, – це не виробництво матеріальних об'єктів, а радше моделювання різних ситуацій та їх фіксація. У мене немає спеціальної студії чи майстерні. Якщо мені потрібно виготовити якесь зображення, я роблю це прямо у себе вдома. Моя студія – це мій ноутбук.

Поїздка в Белград – це й була робота. Подорож можна розглядати як окремий вид художніх практик. Спершу я побачив ці сплави взимку: просто ряд понівечених халабуд, коли там нікого немає. Я зрозумів, що це доволі влучна метафора того, що відбувається в Сербії. Якісь закинуті місця, які потім наповнюються людьми. А потім знову пустіють. І я не придумав нічого ліпшого, ніж банально зафіксувати ці два їхніх стани. Це навіть не мистецтво, а скоріше антропологія, хоча вона ніби й виражається у мистецькій формі.

Взагалі, в Белграді дуже важко встояти перед гостинністю і відмовитися від вживання місцевої ракії, а це накладає відбиток на всю поїздку.
Зазвичай я прокидаюся пізніше, ніж о десятій, але Белград диктував потребу в роботі нон-стоп. Ця фотографія – омаж роботі Младена Стіліновіча (хорватський художник-концептуаліст – прим. Platfor.ma) «Художник за роботою». Він зробив серію знімків, на яких просто лежав.
В холі готелю я перевіряю пошту і складаю плейлист для вечірки, яка буде пізніше. Отут поруч ще пляшка з-під румунського кон'яку. Напередодні ми зустрічалися з перекладачем, який проводив нам екскурсію Белградом. Потім зранку було дуже тяжко і румунський коньяк допоміг прийти до тями.
Щоб підтримати стиль трешу й кітчу, ми поселилися в одному із найдивніших місць у Белграді – готелі «Москва».
Виходимо і за планом далі їдемо в музей Тіто.
Зупинка поряд з готелем – колоритне місце. У цих дахах є щось хорватське.
Позитивні обличчя сербських місцевих жителів у громадському транспорті.
Музей Тіто та музей історії Югославії – це цікаве місце. Ми якраз були там за кілька днів після роковин Тіто (Йосип Броз Тіто, лідер Югославії з 1945 по 1980 рр. – прим. Platfor.ma). За мною на фото мапа пересування естафети. Щороку в Югославії проводилася піша естафета, коли люди виходили зі словенського міста, повністю обходили Югославію і фінішували у Белграді. А можливо, це мапа подорожі труни Тіто – там такий же маршрут, точно не пам'ятаю. Після смерті його тіло возили на спеціальному поїзді всією Югославією, щоб кожен міг попрощатися.
Власне могила Тіто. Це місце називається Дім квітів. У мене є окремий інстаграм, де на фоні різних визначних місць я обертаюся і кажу: «Пиздець». І тут я теж це зробив.
Це теж частина експозиції музею. Якісь подарунки Тіто, артефакти, його рушниці. Там усе цікаво організовано.
Там такий великий музейний комплекс: могила Тіто, його музей та музей Югославії. І все це в місці під назвою Гайд-парк. В музеї Югославії знаходиться постер до одного з моїх улюблених фільмів сербського режисера Душана Макавеєва. Він про стосунки між «югославами» та шведами, про чорногорця-гастарбайтера, який мешкає у Швеції. Фільм називається «Монтенегро», і цю назву я обрав для свого діджей-проекту.
От є Гоша Рубчинський, вся ця модна історія, «новий схід», радянська архітектура, бруталізм радянський. Я трохи іронізую над усім цим. Ми хотіли зробити фото в пустій залі музею, яка дуже схожа на місце, де відбувався показ останньої колекції Рубчинського, але нас звідти вигнав охоронець. Тому ми зробили інше фото, на фоні входу в музей: якісь «наскельні» чуваки з автоматами, ніби праюгослави.
Звідти вирушаємо перекусити у дивний ресторан, оформлений як театральна ложа. Його нам порекомендував француз, якого ми зустріли в київському клубі Otel'. Театр від ресторану тільки умовно неподалік, тому незрозуміло, до чого весь цей театральний антураж.
Мабуть, найважливішою подією в цей день була зустріч із Гораном. Велика удача, бо він буває в Белграді лише кілька разів на рік і не затримується надовго. Він досить відомий у колах сучасних митців, але дуже загадковий. Ми вирушили на барахолку. Найцікавіша знахідка – альбом фотографій 1930-х років і газета за травень 1939-го.
Я купив собі кілька платівок у колекцію.
Ми продовжили блукати по Белграду, але тут Горан раптово сказав, що йому треба поміняти насос в якомусь підвалі. «Якийсь підвал» виявився музеєм. Взагалі, це дуже таємнича історія. Музей, в якому знаходяться чи то шедеври світового мистецтва, чи то їх авторські репродукції, в підвалі одного з непоказних будинків Белграда... Здається, я бачив схожу експозицію в Брюсселі, зовсім нещодавно. Дивна історія.
Важливою частиною музею є книга відгуків. Список тих, хто залишив свій запис, вражає:
– Здається це Марина Абрамович?
– Так, вона.
– А це хто?
– Якісь куратори з MоMA.

Ще одна історія сучасного мистецтва – в підписах.
Ми й не помітили, як за розмовою пролетіло півтори години. Зараз і не згадаю всього, про що ми говорили. Наприклад, про те, що опозиція «художник – не художник» сьогодні не грає жодної ролі. Важливо, як індивід впливає на ситуацію. А методи, з якими цей індивід працює, вже двадцять років включають практики взаємодії з оточенням. Поле мистецтва розширюється і має розширюватися ще більше.
Звідти йдемо до кафе. Просто колоритна сербська кухня.
Після цього – на базар, щоб купити полуниці. 350 динарів – це десь три долари. Загалом Белград дуже дешеве місто, трохи дорожче за Київ. Там абсолютно шикарна випічка. На кожному розі по дві-три пекарні: піци, якісь булки – це просто рай. Там ти набираєш десятки кілограмів, бо виходячи з дому постійно щось купуєш, і воно все по 30, 40 динарів – до ста.
Трохи походили по місту і я загубив кепку. А через два дні мені треба було в Загреб, тому я пішов за квитком на вокзал.
Там складно купити квиток через інтернет, бо сербська залізниця – це специфічна корпорація.
Вокзал досить пустий, хоча поїзди звідти відправляються щогодини.
Потім була вечірка у хіпстерському районі. Клуб називався Lift. Мене покликали друзі, коли дізналися, що я планую бути у Белграді. Для мене це звичайна практика. Приблизно раз на тиждень чи два я десь граю, ставлю музику: турецький фанк, ізраїльський мізрахі, уся ця орієнталістика.
Поряд з клубом – стрітфуд, грецький гірос. Там усі намагаються говорити з тобою російською, а я намагався відповідати сербською. З продавцем у нас був діалог – звісно, про музику.
Національна сербська вулична їжа – це випічка, плескавиця і бурек. Вони це їдять цілодобово, на сніданок, обід і вечерю. І ще є чевапчічі. Це ближче до боснійської кухні, але воно настільки переплетене, що серби вважають усе своїм. Чевапчічі – це яловичі чи свині котлети, добре просмажені і в лаваші. Подаються з цибулею. Сто грамів цибулі, десять котлет і корж – отака народна їжа. Я бачив, що люди їдять це на сніданок, але з'їсти зранку 300-400 грамів м'яса, заїсти цибулею – це просто якась страхітлива історія. Я недовго протримався в такому ритмі, розбавляв більш адаптованими речами. Але все одно це тісто, м'ясо – надзвичайно смачно.
Після вечірки ми вирушили далі знімати сплави для нашої серії. Ми фотографували клуби у двох станах: коли вони пусті, просто як архітектурні споруди, і коли вони заповнені людьми, гримлять і в них вирує нічне життя.
В цьому клубі, щойно нас побачили з фотоапаратом, відразу познайомили з хазяїном і його розкішною супутницею. Він налив нам ракії та гостинно показав свої володіння. Я взяв у нього «інтерв'ю» про ситуацію зі сплавами й туристичним бізнесом. Він такий чувак з 90-х, майже мафіозі, явно з якимись не дуже чистими грошима, який купив цей сплав і проводить там різні весілля, вечірки та дні народження.
До нас відразу підключалися люди, які бачили фотоапарат. Я добре запам'ятав чоловіка, який представився Слободаном Інтернешнл. В стані алкогольного сп'яніння він пояснював нам, що він фотомодель і був у 140 країнах. Підтвердити це він вирішив, гортаючи фото на фейсбуці. Це зайняло хвилин 20.

І так цей день закінчився близько четвертої ранку.
+38(044)3612163
wecan@platfor.ma
Катерина Іголкіна
Марія Фронощук
Ліза Яблонська
Made on
Tilda