Хто такий митець і як ним бути? У спецпроекті «Ворота в арт» Platfor.ma разом з Премією PinchukArtCentre шукає відповіді на ці непрості питання. Ми попросили художника та фотографа Сашу Курмаза, номінанта Премії 2013 року, поділитися своїми міркуваннями, а також показати нам, як пройшов його день.
Взагалі я живу в Києві, але останнім часом доводиться багато подорожувати. Загалом складається так, що близько півроку я проводжу в Україні, а решту часу за кордоном. Цього разу я опинився на сході Франції у місті Безансон. Це був мій останній день на щорічному фестивалі мистецтва в публічному просторі Bien Urbain, де я був одним із запрошених учасників. Цього ж дня я повертався в Женеву, де мав підготувати проект для фестивалю альтернативного мистецтва BIG Biennale.
Фотографія – це ідеальний інструмент дослідження й пізнання навколишнього світу.
До мого потягу ще кілька годин. Часу вдосталь, щоб проїхатись ровером по місту.
Я намагаюсь проживати сьогоднішній день так, щоб не шкодувати про це завтра.
На мій погляд, художник не завжди усвідомлює до кінця, що він робить. Неможливо провести лінію між життям та мистецтвом – для художника це єдине ціле.
Безперечно, глядач є важливою фігурою в мистецтві. Без глядача все це було б нікому не потрібно. Глядач – справжній творець.
Молодому художнику в українських умовах сьогодні надзвичайно складно займатись мистецтвом, але в той же час це неймовірно цікаво.
Я не з тих митців, хто працює в певному «авторському стилі». Взагалі, візуальна форма для мене має другорядне значення. Відправною точкою завжди є ідея, і саме ідея диктує формальне рішення для роботи.
Моя інтервенція під назвою The Pain of Others Titillates Us, So Long As It Is Kept at A Safe Distance на фестивалі в Безансоні складається з трьох площин, що з'єднанні між собою у формі трикутника. Кожна сторона складається з колажів, плакатів, фотографій, об'єктів, транспарантів, які, на перший погляд, нагадують меморіали, що спонтанно виникають в публічному просторі після нещасних випадків, катастроф чи інших трагічних подій. Цю форму я використав навмисно. На мій погляд, вона найбільш точно та виразно відображає проблематику, до якої я звертаюсь. Крім того, вона універсальна й зрозуміла кожному.
З одного боку, працюючи над цим проектом, я мав на меті створити перманентне місце пам'яті для людей, які постраждали внаслідок терористичних атак і військових конфліктів – незалежно від їхньої національності чи місця трагедії. Універсальне місце пам'яті, де кожен міг би доповнити роботу в будь-який момент часу.

З іншого боку, ця інсталяція має нагадати місцевим жителям і місцевим органам влади, що таке війна, до яких наслідків вона призводить, як вона впливає на людину, на її сприйняття навколишнього світу. Та найголовніше – нагадати про причину, з якої люди на протилежному боці вулиці (біженці, що знаходяться в очікуванні підтвердження офіційного статусу) опинилися в цьому місті.
Вид з вікна дорогою до Женеви.
Щосереди та щосуботи на центральній площі Женеви Плен-де-Пленпале проходить блошиний ринок (marché aux puces). Це одне з моїх найулюбленіших місць в будь-якому місті. Прогулюючись тут, завжди можна натрапити на щось цікаве.
Споживання мистецтва – це завжди інтелектуальна праця. Часто подорожуючи, я звернув увагу на те, що умовний європейський глядач готовий до такої роботи, в той час як український – переважно ні.
Королівський цвинтар (Cimetière des Rois) – одне з найприємніших і найспокійніших женевських місць.
Наостанок кілька світлин дорогою до дому.
Фото та вiдео: Саша Курмаз
+38(044)3612163
wecan@platfor.ma
Катерина Іголкіна
Марія Фронощук
Ліза Яблонська
Made on
Tilda